У минулому номері ми розповіли про гала-концерт «Різдвяний зорепад», котрий успішно відбувся в Українській околиці. Особливу увагу глядачів викликав дебютант на чиказькій сцені – Володимир Окілко, про якого було відомо лише те, що він – фіналіст конкурсу «Голос країни». Під час виступу одразу проявилася краса його баритону.

Зустрівшись згодом для інтерв’ю, я була здивована тим, наскільки Володимир є скромним і природнім у своїй поведінці. Його залюбленість у творчість зачаровує. Він є абсолютно далеким від клоунади шоу-бізнесу, зацікавлений лише у тому, щоб його слухачі чули найкращі пісні у найякіснішому виконанні. І він не переймається, яка саме перед ним аудиторія за кількістю чи складом. Головне для Володимира Окілка – це спів. Про себе він розповідав дуже стримано і мало вдалося б дізнатися про перипетії його долі, якби не участь його дружини, янгола-хоронителя – Ольги. Завдячуючи їй, ми дізналися кілька цікавих фактів його біографії. Відповіді Володимира – це, подекуди, подружній дует артиста та його музи.

Володю, тут наразі, здебільшого, тебе знають як фіналіста конкурсу «Голос країни». Саме про участь в ньому я б хотіла з тобою і поговорити. Розкажи, як це відбувалося, і які враження лишилися у тебе від цієї участі.
Передусім, хочу подякувати вам за запрошення на інтерв’ю. Я дякую долі, що випала нагода побувати в Чикаго, співати для діаспори, дарувати українські пісні!
Я ніколи особливо не думав про жодні конкурси. Я – самодостатній чоловік, в мене є робота: я працюю валторністом у Львівській філармонії, друга робота – співак у ресторані. Але цей конкурс проводився вперше, і його гучна назва привабила мене. Я отримав смс-ку від журналістки з телебачення «Галичина» – пані Оксани – з пропозицією реєстрації на сайті «Голос країни» і зробив це одразу, долучивши аудіозапис своєї пісні. Був одним із перших зареєстрований. Мені через деякий час прийшло повідомлення, що я потрапив на кастинг до Костянтина Меладзе.
А завдяки якій пісні тебе відібрали для кастингу?
Я їм відіслав «Luna tu» Алесандро Сафіни. Треба сказати, що я – баритон, а цю пісню записав у тональності тенора. Дякуючи Богу, діапазон дозволяє співати в будь-якому жанрі. Свого часу співав і джаз, і рок, і «попсу» (усміхається). А зараз навчаюся в Львівській консерваторії оперному вокалу і бачу себе в майбутньому в оперному театрі.
І от потрапив я на кастинг до Костянтина Меладзе, де заспівав знову ж таки «Luna tu», а також «Ой, ти, дівчино, з горіха зерня». Організатори дуже зацікавилися. Всім дозволяли співати по дві пісні, а мене попросили – третю, акапела. Я виконав пісню свого улюбленого автора Володимира Івасюка – «В ріку перероста дзвінкий ручай».
Яке враження на тебе справив Меладзе? Який він у житті?
Абсолютно адекватний чоловік. Дуже серйозний, професіонал своєї справи. Він ставиться серйозно до всього, що робить. Не любить підлабузників, тих, хто до нього підлещується. Водночас, він скромний і добрий чоловік, в нього багато чому можна повчитися.
Як відомо, ти дуже сподобався Діані Арбеніній, але це не допомогло тобі просунутися в конкурсі.
Це є шоу! І коли організатори ухвалили рішення забрати мене з проекту, то вони це і зробили. Я був їм цікавий до певного часу, тому що я валторніст, духовик, працюю в оркестрі, співаю в різних жанрах. Але з часом вони втратили до мене інтерес, бо я, можливо, не приніс потрібного рейтингу, їм же потрібні, щоб телефонували. А я був «не касовим». Мені було прикро, що так сталося. Був не гіршим порівняно з іншими. Та ж таки Діана

Арбєніна мене постійно хвалила. Тим не менше, я відчув згодом, що сценарій цього шоу вже було складено.
Чи не став ти «незручним» через свою україномовність?
Можливо! Я був єдиним представником зі Західної України і відчував, що є «неформатом». Якби Арбєніна не натиснула ту кнопку при відборі, яка ще й була несправною, то хтозна, чи потрапив би взагалі на конкурс. На жаль, складається так, що українська пісня стала «неформатом» на телебаченні. Ми єдині розмовляли українською мовою, на гала-концерт прийшли у вишиванках. Там тисячі глядачів, а нас двоє – я і дружина – єдині у вишиванках. Але, завдяки цьому, побули у кадрі (усміхається).
Тим не менше, незважаючи на те, що ти вийшов із конкурсу після першого прямого ефіру, участь в ньому вплинула на твоє життя...
Безумовно, це була доленосна подія. Багато чого змінилося. Це великий досвід – працювати з такими метрами естради! Сам процес участі – на зйомках, перед камерами – навчив мене багато чому. Мені тільки шкода, що я не встиг себе відкрити повністю на проекті. Для наступного туру була вже обрана пісня. Але Арбєніна вирішила, що я повинен піти.
Втім, завдяки цьому шоу, мене почали пізнавати, запрошувати до участі в концертах, зокрема, благодійних. Я тепер часто поєдную свою гру на валторні і спів.
Про конкурс зрозуміло. Хотілося б повернутися до витоків. Що тебе привело у музику, у спів?
Співати я любив з дитинства. В сім’ї музикантів не було. Батьки купили мені акордеон, і я сам навчився грати. Ми жили в малому селі, на хуторі. Я був найстаршим, і батьки очікували, що буду допомагати з господаркою. Мого бажання – співати і грати – ніхто не розумів. Бабця бідкалася, що не було жодної цілої каструлі чи відра – все це я використовував для гри. Мені було десь 5 років. У суботу я ходив під весілля, дивився, як грають. У неділю, коли люди йшли до церкви, а я на даху гаража вже грав на ударній установці, складеній із тих баняків. Найдивовижніше, що я ще зовсім малим знав, як ті «барабани» розставити. Я знав, що бас-бочка має звучати так, а інша – так. І я от так награвав ті ритми (імітує гру на ударниках), а люди, йдучи з церкви, кажуть: «Марусю, знов на Яремках весіллє!» (сміється) Потім я підключив молодшого 3-річного брата, зробив йому з дошки клавішні, розмалювавши їх. Пізніше залучив сестру і всю дітвору, зробивши цілий оркестр.

Першим, хто звернув увагу на мої «музичні заняття», був священик – отець Микола Гарячий. Він наполягав у розмові з батьками віддавати мене до музичної школи.
Потім пішов до музичної школи, де вчився в Ольги Михайлівни Кузьменко – мами Кузьми з гурту «Скрябін» у Новояворівську. Після року навчання Ольга Михайлівна викликала маму і сказала, що в мене абсолютний слух і треба йти вчитися далі. На слух я міг грати будь-що. Мама не переймалася продовженням моєї освіти, і отець Гарячий сам відвів мене до спецшколи Соломії Крушельницької у Львові. Туди було дуже важко потрапити. Мене послухали – слух є. Але не було музичної грамоти, знань зі сольфеджіо, і там не було класу акордеону, і мене взяли на клас валторни. Але вагалися, бо це дуже складний інструмент, а я був малим. Валторна – один із найскладніших інструментів, занесений навіть до книги Гіннеса за складністю. Директор школи, сам – валторніст, сказав: «Дитино, я тебе запишу на клас валторни, якщо ти добудеш з неї хоч один звук». Він приставив мені інструмент до губ, і я взяв соль першої октави. Тоді він погладив по голові і сказав: «Так, ти будеш вчитися». Мені було 12 років. Він взяв мене до школи і почав вчити. Я став його улюбленим учнем. Директор часто сідав у класі, закривав очі і слухав, як я граю. Далі я вступив до консерваторії по класу валторни.
Співу я не вчився, мій учитель навіть чути не хотів про це, бачив мене лише валторністом. Коли брав участь як співак у музичних фестивалях у Новояворівську, і отримував Гран-прі, то приховував від свого вчителя.
Але з 9 класу, коли вже треба було заробляти, я почав грати та співати по весіллях.
Володимире, відійду від теми. Спостерігаю тебе під час розмови і не можу збагнути одну річ. Як ти, виступаючи на великій сцені, «засвітившись» на телебаченні, залишаєшся таким сором’язливим, скромним?
Я так звик. Мені головне – це співати, викладатися повністю перед людьми, Щоб вони сприйняли моє виконання і пісню, що є історією, яку розповіли впродовж трьох-чотирьох хвилин. Я не вмію співати абияк. Я не вмію співати під фонограму. Співаю завжди наживо. Тому мені дуже приємно, коли люди це відчувають. Я був надзвичайно здивований тим, як мене сприйняли люди в Чикаго, вдячний їм усім за добрі слова та оплески.
На концерті я помітила, що тільки-но вийшовши на сцену, ти був дещо напруженим, оскільки не знав, які слухачі на тебе чекають. Як швидко ти відчуваєш, що то за глядачі перед тобою?

Буквально три секунди мандражу, а потім я вхожу в роль, починаю відчувати енергетику залу. Ніби йде якесь тепло, і я розслабляюся – тоді концентруюся лише на співі. Я відчуваю людей, фіксую увагу на кількох глядачах, але працюю на весь зал. Це приємне відчуття, навіть голос ллється вільніше, починаю грати тембром, інтонаціями. Одразу бачу, коли певна нота чи певне слово зачіпає глядача.
Я викладаюся перед залом, оскільки розумію: люди повинні бути задоволеними, вони мають відчути ту пісню. Для цього я завжди довго налаштовуюся перед виходом на сцену. Щоправда, в Чикаго я взагалі не мав часу на це. Справа в тім, що тут, в Чикаго, в мене є багато друзів, однокласників, колег. Завдяки інформації на Фейсбуку, вони дізналися, що я буду виступати і прийшли на концерт. До початку підходило багато людей, ми розмовляли, зустрічалися. Всі ці люди тут живуть, важко працюють, але прийшли послухати свого давнього приятеля чи колегу – Володимира Окілка. Тому і часу налаштуватися не було.
Побутує думка, що діаспора – невибаглива, і тут можна виступати абияк, навіть під фонограму. Ти сам підтвердив те, що тут живе чимало професіоналів, які чудово розрізняють якісне виконання від іншого.
Я не розумію як можна співати «під плюс», не можу я дурити людей. От коли доживу до вісімдесяти років, знайду запис свого співу. І люди мені вибачать, бо будуть знати мої заслуги. Звичайно, на телебаченні, на радіо, на зйомках співак повинен виступати «під плюс». Але концерт – це інакше. Я не вмію співати під фонограму, розгубився би.
Моє головне завдання – це висловитися через пісню. Мій стан, моє інтерв’ю – все висловлюю через пісню.
Чи прислухався ти до якихось рекомендацій, коли складав репертуар для концерту в Чикаго?
Підбирав пісні, щоб показати себе в різних жанрах. Я знав, що тут люди живуть у насиченому середовищі, багато чують різних висококласних виконавців. Тому в залі будуть вимогливі глядачі. Намагався підібрати пісні на різний смак. Був щиро здивований тим, як тепло мене зустріли, підходили, дякували, дарували квіти, брали диски.
Але найголовніше – я хочу згадати людину, завдячуючи якій я тут побував. Повертаюсь до «Голосу країни». Коли я брав участь там, пролунав телефонний дзвінок з Америки. Це був Богдан Максимків. Я подумав спочатку, що це розіграш. Справа в тім, що я перед шоу підписав зобов’язання на 9 місяців перед телеканалом, що під час програми я ні з ким жодних переговорів щодо купівлі пісень чи контрактів вести не можу. Тоді я вибачився, що не можу поговорити по справі і обіцяв передзвонити. Богдан запропонував мені свої пісні, обіцяв просто подарувати – тільки б я їх виконував. Вперше він побачив виступи на приватному відео, зробленому в ресторані. Я співав на весіллі, де були родичі Максимківа. Потім він побачив мої записи в Інтернеті і надалі відслідковував перебіг подій на «Голосі країни». На такій відстані, здебільшого, через Skype у нас склався такий чудовий творчий тандем. Я зі задоволенням взяв до репертуару «Баладу про маму», пісню «Осінь», написану ним. Завдячуючи йому, я опинився в складі учасників гала-концерту. Він переконав пані Іванну Яковенко запросити мене. Вона не знала ще про мене, пішла на ризик.
Може того ти і відкривав концерт, як дебютант?
Це склалося випадково, у Львові я, здебільшого, або відкриваю, або закриваю концерти.
Якщо вже згадали про «розігрів», то розкажи про участь у турі Руслани.
Це був тур «Вболівай із найкращими» перед Євро-2012. Насправді я з Русланою був знайомий ще дуже давно. У 1993 році я записувався на студії «Лев» у Львові, а Руслана тоді колєгувала зі Сашком Ксенофонтовим (вони були ще неодружені). Вона буквально днювала і ночувала в тій студії. Я тоді заробив трохи грошей і вирішив зробити якісну фонограму. Співав я тоді джазову музику. Вона тоді якраз була там і каже: «Володимире, така класна річ! Давай я тобі беки «пропишу». Тобто, беквокал». Минув час, життя нас розвело. На проекті зустрілися, і я її запитав: «Ти мене пам’ятаєш? Ти була в мене на беквокалі» (сміється). Вона сказала, що пам’ятає, то були чудові роки. Вона теж засмутилася, що я був виключений із конкурсу. Ніхто не розумів, чого так сталося. Але я «не маю нервів», сталося, як сталося. Шоу-бізнес – жорстокий, а для мене головне – співати. Кому треба мене почути, той почує. Я прокладаю сам свій творчий шлях, мені допомагає і підтримує моя дружина. Тому і не маю «зіркової хвороби» – така моя позиція. Я ще не зіпсований життям чоловік (сміється).
Ти згадував про свої плани виступати на оперній сцені? В якому театрі мрієш виступати? Чи обмежишся лише Львівською оперою?
Наразі хотів би виступати саме у Львові, я там живу. А далі – видно буде. Мені, загалом, дуже щастить у житті. Мені пощастило з дружиною, друзями, навіть із вами отут на інтерв’ю (посміхається). Доля щира до мене. Поки що я вчуся оперному співу.
Отже, ти знову повернувся до консерваторії, де вже отримав фах валторніста…
Як сказав мій викладач, народний артист України, Анатолій Липник: «У тебе природа хороша. Але вона ще нерозкрита. Треба техніку відшліфувати». А почалося з того, що після конкурсу «Голос країни» мене запросили виступити 8 березня 2012 на концерті у Львівській опері, де своїх солістів вистачає. Це почесний урядовий концерт на вшанування пам’яті Тараса Шевченка. Я виконав «По діброві вітер виє». Після цього концерту до мене почали підходити ректор консерваторії, артисти і почали переконувати, що мені треба співати. Не всі дивилися проект, не всі мене знали як виконавця. Так, я маю музичну освіту, але як валторніст. За цим фахом закінчив консерваторію, працюю в оркестрі, з яким об’їхав всю Європу, бачив співаків світового рівня. Але саме після цього концерту мене почула еліта опери. І ректор консерваторії запитав, чого ж я не вчився на вокаліста. Тоді сталася трагедія для львівської громади. Трагічно загинув ведучий баритон Ігор Кушплер, соліст Львівського оперного національного театру. Був оголошений конкурс на заміщення вакантної посади. Я за місяць вивчив дві важкі арії з опери «Травіата» і «Украдене щастя». Це була чиста авантюра. Я вийшов на сцену, і всі перезиралися, звідки я узявся. Мені сказала, що треба повчитися. Віддали належне моєму голосу, але потрібна ще техніка.
Ще була одна доленосна зустріч. Вікторія Лук’янець, солістка Віденської опери, мала концерт у Львівській філармонії. Я там якраз грав в оркестрі і наважився підійти до неї – зірки! І попросив мене послухати. Вона була приголомшена, бо колись дуже давно, коли вона була зовсім молодесенькою співачкою, підійшла до тодішньої прими Київського театру і попросила її прослухати. Відтоді пішла її кар’єра. Коли я підійшов до неї – вона пригадала саму себе. Вона знайшла час прийти в філармонію послухати мене. І однозначно підтримала моє бажання вчитися оперному співу. Вона мені одразу запропонувала їхати на студії до неї, у Відень. Але організаційно це складно, в мене дружина, донечка. Все кидати і їхати до Відня я не міг. Тоді вона запропонувала поїхати до Романа Михайловича Майбороди у Київ, давши мені рекомендацію. Роман Михайлович – видатний баритон, син композитора Георгія Майбороди. Він мене слухав у себе вдома, на Хрещатику, і сказав йти вчитися однозначно. Роман Майборода сказав: «У вас «валютний тембр». Якби я мав такий голос, я би співав у Ла Скала». Йому, як професіоналу, достатньо було два такти почути. Він мене зупинив, і дві години, відведені на прослуховування, займався зі мною вправами, розспівами.
Як ти обирав популярні пісні до репертуару, зокрема, відомих італійських пісень?
Я люблю братися за складні завдання, люблю виклики. Я ті пісні перекладаю, відчуваю їх.
Твоє виконання «Con te partir?» було особливо зворушливими. І я тобі вдячну за цю та інші пісні, і за це інтерв’ю.
А я дуже дякую вам. Особливу подяку я хочу висловити організаторам концерту «Різдвяний зорепад» – Іванні та Надії Яковенкам, котрі запросили мене, повірили у мене. А також – усім українцям у Чикаго, які влаштували мені такий чудову і незабутню зустріч.